ПАКИНСТАНЬСКИЙ ВИКЛИК

Шингу Чарпа – гора, про яку мріють. Цей пакистанський велетень кидав виклик найкращим і – залишався незайманим. До тієї миті, коли мрію про підкорення Шингу Чарпа не почали здійснювати Iгор Чаплинський, Андрiй Радiонцев та Орест Вербицький.

Це сходження потрапило до п’ятірки найнемовiрнiших у роцi. Вперше українці були номіновані у найпрестижнiшому серед альпіністів конкурсi «Золотий льодоруб», церемонія вручення якого проходила у французькому мiсті Гренобль. Про Шингу Чарпа, про життя та мрії – розмова із керівником сходження на пакистанську гору Iгорем Чаплинським.


– Ігоре, як гадаєте, завдяки чому вам вдалося потрапити до п’ятірки номiнантiв за здобуття «Золотого льодоруба»?
– У свiтi не так вже й багато пiвторакiлометрових вертикальних стiнок та ще й на такiй висотi. I не так часто їх пiдкорюють. Перед нами на Шингу Чарпа намагалися зiйти чимало груп iз рiзних країн свiту, i їм не вдалося досягти вершини. У словенцiв, якi здобули «Золотий льодоруб», маршрут не був технiчно складнiшим. Проте у них була суттєва перевага – вони пiдкорювали 8-тисячник.
Якщо чесно, щоб претендувати на «Золотий льодоруб», слiд ще й встигати за модою. У сучасному альпiнiзмi є певнi тенденцiї. Наприклад, сьогоднi цiнується не лише складний, але й мальовничий маршрут. А сходження має бути швидким i логiчно побудованим, тобто вздовж трiщини або колуара. Також важливо пiдкоряти вершину у чистому альпiйському стилi – пiднiматися без втрати висоти, тобто мати мiнiмальну кiлькiсть спорядження i бути динамiчним. Власне саме таким й було наше сходження.

– У вас були шанси не лише потрапити до п’ятiрки найкращих, але й перемогти?
– Шанси були. Хоча я не для номiнацiї пiдкорював Шингу Чарпа, а для власного задоволення. У Францiю на церемонiю вручення поїхав, перш за все, для того, аби потрапити у найбiльшу альпiнiстську тусовку. Нам треба частiше бувати на таких збiговиськах, аби знати тенденцiї у альпiнiзмi. Якщо у свiтi все бiльше цiнуються швидкi сходження мобiльних груп, тобто стараються мiнiмiзувати затрати, то в Українi витрачають чималi грошi на сходження великих груп та ще й постiйно бiдкаються.

– Чому ви вирiшили пiдкорювати саме цю гору?
– Iз горами так само, як iз жiнками. Не кожна гора може зачарувати i викликати бажання прокласти на ній маршрут. А от у такi вершини, як Аксу або Ушба, закохуєшся з першого погляду, наче юнак. А я от тепер, у свої 47 рокiв, побачивши в iнтернетi фотографiю Шингу Чарпа, вiдразу вiдчув викид адреналiну – дивився на неї, i менi перехоплювало дихання вiд тієї дивовижної краси. Вже тодi я вiдразу вирiшив, що обов’язково пiднiмлюся на неї. Це було кохання!

– Розкажiть про Шингу Чарпа.
– Ми прилетiли до пакистанської столицi Iсламабада i згодом ще тиждень добиралися до омрiяної гори: спершу джипами до села Канде, а потiм кiлька днiв пiшки до пiднiжжя гори. Зблизька Шингу Чарпа зачарувала ще бiльше. Пiвнiчний гребiнь гори пiднiмався вiд пакистанської спекоти на висотi 4000 метрiв, до снiгових шапок на вершинi – 5800 метрiв.
Перед вильотом у Пакистан у нас була лише одна фотографiя цiєї гори. Тобто ми їхали навмання, адже безпека у горах залежить насамперед вiд того, наскiльки грамотно продумано маршрут. Перед сходженням ми 10 днiв ходили довкола гори i видивлялися, яка iз стiнок найкраща для пiдйому, пiдбирали резервнi шляхи вiдступу. Усi маршрути були важкодоступними – вертикальнi, гладкi, майже без зацепок.

– Ви добре знали тих, з ким пiднiмаєтеся?
– Так, я з обома вже не раз ходив у гори i впевнений у них. Орест Вербицький – 25-рiчний веселун, дуже спритний i талановитий хлопець, 40-рiчний Андрiй Радiонцев – маленький український мiльйонер, який понад усе любить гори. А я – 47-рiчний математик, який покинув науку i вiдкрив власну справу. Iз нас вийшла класна команда!
Аби здійснити задумане, усього брали по мiнiмуму. Не брали зi собою навiть фотоапарат! Але навiть так спорядження було важкуватим: 25 гакiв, 20 закладок, по 8 камалот i френдiв, двi мотузки та два скельнi молотки. У кожного – льодоруби та кiшки, маленький намет. Продукти теж рацiонально порахували на тиждень сходження: вийшло 11 кiлограмiв на усiх, в основному чай, цукор i сало. Уявiть, наскiльки це мало, адже наше сходження тримало тиждень! Але краще так, анiж тягнути бiльше угору.

– В iсламському Пакистанi заборонено продавати сало…
– Так, сало у Пакистан ми везли з України. Такого сала, як у нас, бiльше нiде немає. Знаєте, теоретики кажуть, що в умовах високогiр’я сало погано перетравлюється. Обманюють! Я був на трьох восьмитисячниках – Анапурна, Дхаулагiрi i Манаслу. Через гiрську хворобу там не хочеться взагалi їсти, лише пити. Але їсти треба, i таке величезне джерело енергiї, як сало, нас виручало.

– Продуктiв вистачило?
– Взяли лише трiшки води. Думали, на висотi багато снiгу, який можна топити. Але через пакистанську спеку запаси води швидко вичерпалися. Нас мучила спрага. I, не повiрите: на одному iз виступiв стояли, наче пiдкинутi Всевишнiм, 3 лiтри води!.. Їх, очевидно, ще рiк тому залишила одна iз американських або словенських груп, яка не змогла пiднятися вище. Дякую їм!

– Моторошно було пiднiматися?
– Нi, весело! Ми увесь час цитували Леся Подерев’янського. Його книги можуть стати настiльними для українського народу… Першим пiднiмався молодий i спритний Орест. Ми його звiльнили вiд вантажiв, оскiльки іти першим – найважче! Орест мав лише найнеобхiднiше спорядження. Вбивав у скелю гаки, якi б нас рятували у разi зриву. За ним йшов Андрiй, а я замикав – керував, думав про життя i вибивав гаки, якi забивав Орест: у нас їх було небагато. Чим вище пiднiмалися, тим стрiмкiшим був гребiнь. У вертикальнiй стiнi почали з’являтися навiси.

– Доводилося пiднiматися лише двома руками?
– Бувало й таке. Власне тi нависаючi мiсця важливо пройти швидко, аби витратити якнайменше сил. Оскiльки було небагато виступiв, за якi можна вчепитися, ми вбивали у скелю гаки i трималися за них. Робили так звану драбину. На щастя, за усе сходження ми не допустили жодного зриву!
Ночувати доводилося на вiдступi у скелi шириною усього 70 сантиметрiв i довжиною 2 метри. Коли не було жодних горизонтальних виступiв, викладали їх iз камiння або вирубували площадку у льодi. Знаєте, коли дуже втомлений, то хочеться хоча б сидячки поки марити, i не зважаєш на умови. Уночі температура опускалася до мiнус 10, а у нас – лише 2 спальники на трьох.

– Були моменти, коли ви боялися за життя?
– Так. На спуску ми ночували на маленькому виступу, покритому снiгом. Коли вранцi склали намет i продовжили спуск, те наше мiсце ночiвлi зiрвалося у провалля. Виявилося, що то був не виступ у скелi, а надутий снiговий гриб. Я й досi роздумую: як той уламок льоду витримав нас i чому зiрвався аж вранцi… Хоча наймоторошнiше було пiд час польоту у Пакистан: наш лiтак пiд час бурi тричi потрапляв у повiтрянi ями i рiзко втрачав висоту. У нашiй «безпечнiй» цивiлiзацiї нас пiдстерiгає значно бiльше небезпек, анiж у горах…
На вершинi ми пробули лише кiлька хвилин. Поспiшали, бо скоро мало смеркати. Спускатися вирiшили тим же маршрутом, адже найкращий той шлях, який знаєш.

– Родина подiляє ваше захоплення?
– Дружина i дiти також ходять у гори, але вони не альпіністи.

– Про що мрiєте?
– Як i усi iншi – про красиве безтурботне життя, про багато вiльного часу. Я взагалi люблю життя у всiх його проявах: катаюся на сноубордi, захоплююся вiндсерфiнгом, лiтаю на парапланах. Наступного лiта хочу посплавлятися на плотах Амазонкою. А там недалеко Анди, видряпаюся ще на якусь гiрку.

– Заробляєте достатньо для того, аби собi це дозволити?
– Треба просто бути професiоналом своєї справи. Кожен професiонал завжди знайде можливiсть займатися улюбленою справою.

– Що у горах найнебезпечнiше i найважче?
– Найнебезпечнiше у горах – дурна голова, а найважче – приймати рiшення. Важко у екстремальних ситуацiях давати вiдповiдь на запитання: бути чи не бути? Тобто спускатися чи продовжити сходження? Вiдступити найлегше – завжди можна сказати, що було багато перешкод. Але тодi навiщо iти у гори?..
Добре працювати головою значно важливiше за будь-якi технiчнi навики. Я пишаюся тим, що свого часу вiдмовився вiд сходження на 8-тисячник Манаслу – маршрут був занадто небезпечний. Я довго думав i переконаний: iнодi важливiше залишитися живим! Багато моїх друзiв залишилися у горах навiки… Найважче далося менi рiшення у бурю продовжити пiдкорення кiлометрової стiнки гори Аксу. Ми тодi, перебуваючи на висотi, 10 днiв вагалися. Вирiшили не здаватися i успiшно пiдкорили гору, а коли спустилися, попадали обезсиленi i цiлували траву. Тодi двоє друзiв сказали, що бiльше нiколи не пiдуть у гори. I дотрималися своєї обiцянки.

– А ви колись обiцяли собi забути про гори?
– Так, неодноразово. Коли пiднiмаєшся на неймовiрнiй висотi, iнодi думаєш собi: «Але ж я iдiот! Удома дiти чекають, треба вазонки пiдливати»… Але уже наступного лiта думаю собi протилежне: «Життя – воно ж насправдi там, у горах!».